14 лютого пройшов урок мужності присвячений 25-й річниці виведення військ з Афганістану.

15 лютого 1989 року останній радянський солдат залишив афганську землю.

Туманы над рекою словно дым,

Кровавые закаты над горами

Я навсегда останусь молодым

И буду жить в коротком слове - память.

Я буду жить в ромашках придорожных,

В листве берез, в журчащем ручейке.

В молчанье обелисков осторожном,

В жемчужинах росинок на листве.

Тут, в цьому обпаленому, кременистому краю, окропили своєю кров'ю непрохідні гірські стежки вчорашні школярі, солдатською мужністю і вірністю боргу, які прославили себе і свою Батьківщину.

Хлопці, незважаючи на смерть йшли в бій, виконуючи, без зайвого слова, військовий, самий чоловічий обов’язок в цьому світі, і захищаючи цей світ...

Не кожен з них повертався в свій солдатський барак, і тоді молодий солдат повинен був прожити життя і за друга ... Як в сорок першому, так і у вісімдесятих ...- першим було важче за всіх, тим - першим...

Афганістан залишив незагоєні рани в серцях матерів, жінок, які за короткий час стали вдовами, дітей, які дізнаються про своїх батьків лише з розповідей мами.

Воїни - афганці живуть по іншим моральним принципам. Повертаючись, вони тримаються один за одного, тому, що атмосфера суворого і благородного воєнного братства несумісна з нечесністю, суспільною глухотою, кар’єризмом, з якими їм приходиться обличчям до обличчя стикатись у мирному житті.

Бути людиною для людини - це саме головне.

Людину, яка пізнала, що таке Афганістан, немає чому навчати - вона кожному може дати урок мужності, вірності і справедливості.

Честь і слава тим, хто виконав свій інтернаціональний борг!

Вічна пам’ять тим, хто віддав своє життя за волелюбний афганський народ.

Життя триває. І ми сьогодні говоримо про те, що трапилось в Афганістані, для того, щоб ніколи не рвались снаряди, не гинули наші батьки, брати, чоловіки, сини.

Облекает в торжественный траур

Обречённо судьба нас с тобой,

И свеча зажигается в храме

Не за здравие - за упокой.